словник
філософи
хрестоматія
енциклопедія
консультація
програма
            Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.)

    Лекції




    Найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

    Основні філософські ідеї І.Канта

    Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

    Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”. В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

    “Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).

    В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

    Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу. Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

    В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

    Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

    В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).

    Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

    Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду. Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

    Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.

    Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

    Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.

    Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

    Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

    Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?

    Кант. "Критика чистого розуму”:

    Кант виходив з питання, поставленого попередніми філософами (Декартом, Спінозою, Локком, Ляйбніцем) що таке мислення і як воно взаємовідноситься з наволишнім світом?

    Таким інструментом в традиційній філософії була логіка. Це була формальна логіка Аристотеля, до того ж вихолощена середньовічними теологами.

    Філософи Нового часу інтуїтивно відчували недоліки такої логіки, проте, не могли вийти за її межі. Між ними йшла запекла боротьба за те, чия система логічних принципів може претендувати на всезагальне значення. Канта цікавила не стільки побудова універсального апарату мислення, скільки принципова можливість розуму («розум» Кант розумів як наукове мислення) вирішувати логічні протиріччя, що виникають всередині нього.

    Інакше кажучи, розбіжності ідей та конфлікти, що виникали на ґрунті цього, виникають через відсутність єдиних правил побудови наукових теоретичних знать, тобто, просто, теоретичного знання.

    Проаналізувавши всі беззаперечні твердження, які висували філософи щодо мислення, Кант встановив, що: «Межі логіки абсолютно точно визначаються тим, що вона є наука, яка докладно викладає і строго доводить одні тільки формальні правила всякого мислення ...» (Кант И. Сочинения, т. 3, с. 83.). Теоретичне знання, отже, має бути таким, що застосовується до будь-якого предмету або явища, не залежно від особливостей: «своїми успіхами логіка зобов'язана визначеності своїх кордонів, завдяки яким вона має право і навіть повинна відволіктися від усіх об'єктів пізнання і відмінностей між ними ...» (Кант И. Сочинения, т. 3, с. 83.). Але якщо відволікатись від сутності речі, то логічним (а отже правильним) може бути будь-яка нісенітниця, аби тільки ця нісенітниця не протирічила самій собі. Кант спеціально підкреслює, що «загальна логіка не містить і не може містити жодних приписів для здатності судження». Тому найтвердіше знання правил взагалі (у тому числі і правил загальної логіки) зовсім не гарантує безпомилковості їх застосування. Оскільки ж «відсутність здатності судження є, власне, те, що називають дурістю», і оскільки «проти цього недоліку немає ліків», остільки загальна логіка не може виступати не тільки як «Органон» (знаряддя, інструмент) дійсного пізнання, та, навіть, в якості його «канону» - як критерій перевірки готового знання. Така логіка потрібна виключно для перевірки на правильність так званих аналітичних суджень, а, отже, актів словесного викладу готових, вже наявних в голові уявлень, якими б безглуздими і дурними самі по собі ці уявлення не були, - констатує Кант.

    В такому разі протиріччя, що трапляються, коли новий факт не відповідає встановленому поняттю, може зруйнувати це поняття. Але це протиріччя не може слугувати критерієм вірності або невірності судження – якщо виникає протиріччя, це означає, що судження його знаходить – знаходить помилку в попередньому понятті.

    З іншого боку, судження досвіду, всі без винятку, мають синтетичний характер. Тому поява протиріччя у складі такого судження - природне і неминуче в процесі уточнення понять у згоді з даними досвіду. Інакше кажучи, для здатності судження загальна логіка не має права давати рекомендацій. Будь-яке емпіричне поняття завжди знаходиться тому під загрозою спростування з боку досвіду, з боку першого факту, що попався на очі.

    Але якщо так, якщо наука розвивається тільки через постійне зіставлення понять з фактами, через постійний і ніколи не завершується процес розв'язання знову і знову виникає тут конфлікту, то відразу ж гостро постає проблема науково-теоретичного поняття. Чи відрізняється науково-теоретичне узагальнення (поняття), що претендує на загальність і необхідність, від будь-якого емпірично-індуктивного «узагальнення»? Або ж: чи можливі такі узагальнення, які, хоча і зроблені на основі лише фрагментарного досвіду що можуть проте претендувати на роль понять, які забезпечують наукове передбачення, тобто були б гарантією «екстраполювання»й на майбутній досвід? Тобто, чи можливі такі поняття, які б описували сутність предмету, закон його існування?

    Саме через це Кант розрізняє емпіричні та науково-теоретичні узагальнення. Лише останні можуть претендувати на всезагальність. Науково-теоретичні узагальнення і судження, на відміну від суто емпіричних, претендують на загальність і необхідність, на те, що вони можуть бути підтверджені досвідом всіх людей, що знаходяться при здоровому розумі, і не можуть бути цим досвідом спростовані. Науково-теоретичне узагальнення зобов'язані вказувати не тільки визначення поняття, але і всю повноту умов його застосовності, загальності та необхідності.

    Відкидаючи всі поняття, що можуть бути спростовані майбутнім досвідом, Кант виявляє, що такі поняття як простір та час не можуть бути заперечені ніяким досвідом, адже саме в просторі та часі існує будь-який досвід. Тобто це умови будь-якого досвіду.

    Всі теоретичні положення (тобто всі судження, що пов'язують два і більше визначення) є загальними і необхідними, і вже не потребують підтвердження з боку досвіду. Тому всі теоретичні положення Кант визначає як апріорно-синтетичні судження. Саме в силу такого їх характеру ми і можемо бути цілком впевнені, що не тільки на нашій планеті, а й на всіх інших планетах 2?2=4. Бо у складі таких положень сполучні (синтезуються) тільки загальні і необхідні визначення.

    Оскільки загальна логіка правомірна судити лише аналітичну правильність, то неминучим стає висновок, що крім загальної логіки повинна існувати спеціальна логіка, що має справу лише з теоретичним застосуванням інтелекту, з правилами складення теоретичних (за термінологією Канта, апріорно-синтетичних) суджень. Таку логіку Кант називає трансцендентальна логіка або логіки істини. Така логіка вже не має права, на відміну від загальної, ігнорувати різницю між сутністю знань. Вона повинна служити каноном для мислення, що претендує на загальність і необхідність своїх висновків, узагальнень і положень.

    У центрі уваги тут проблема так званих синтетичних дій інтелекту, тобто дій, за допомогою яких досягається нове знання, а не просто роз'яснюється вже наявне в голові подання.

    Кант говорить, що там, де розум нічого раніше не поєднав, йому нічого також і розкладати, тому «наші уявлення повинні бути вже дані раніше будь-якого аналізу їх, і ні одне поняття не може за змістом виникнути аналітично» (Кант И. Сочинения, т. 3,, с. 177.). Отже всезагальними формами розуму є не принципи звичайної, загальної логіки (заснованої на законі тотожності та забороні протилежностей), а тільки загальні схеми та способи з'єднання різних уявлень у складі дечого нового, схеми, що забезпечує єдність у різноманітті, спосіб ототожнення різного, об'єднання різнорідного. Такі схеми дістають у Канта назви категорій. Категорії і є «принципи об'єктивно значущих суджень». «З'єднання уявлень у свідомості є судження. Отже, мислити є те саме, що складати судження чи відносити уявлення до суджень взагалі».

    Тобто мислення за Кантом – це вміння співвідносити категорії. Будь-яке судження, що претендує на загальне значення, завжди містить в собі категорію: «Ми не можемо мислити жодного предмета інакше як за допомогою категорій ...» (Кант И. Сочинения, т. 3,, с. 214). Категорії являють собою ті загальні форми (схеми) діяльності суб'єкта, за допомогою яких взагалі стає можливим зв'язний досвід, тобто розрізнені сприйняття фіксуються у вигляді знання.

    Якщо логіка претендує на роль науки про мислення, то вона і повинна розвиватися саме як вчення про категоріях. Кант першим став розуміти логіку перш за все як систематичний виклад категорій - загальних і необхідних понять, які характеризують об'єкт взагалі. За кантівською концепцією, категорії - не що інше, як універсальні форми (схеми) пізнавальної діяльності суб'єкта, чисто логічні форми мислення, що розуміються не як індивідуально-психічний акт, а як «родова» діяльність людини, як безособовий процес розвитку науки, як процес становлення загально-наукового знання в індивідуальній свідомості.

    Категоріальну сутність мислення виявив ще Аристотель, проте його помилкою, на думку Канта, було те, що він оголосив категорії не тільки логічними, тобто теоретико-пізнавальними, схемами діяльності розуму, але і загальними формами буття. Кант вважає необхідним подолати розірваність логіки і метафізики.

    Замисливши таку «реформу», Кант, однак, не зміг послідовно її провести. Він навіть не ставив перед собою мети розробити свою систему категорій, лишивши її для послідовників.

    Звичайне перевертання категорій метафізики (онтології) в категорії логіки не давало нової системи філософії. Діалектичні протиріччя метафізики він виявив частково у вигляді так званих «антиномій чистого розуму» - суперечностей розсудку:

        1. Світ кінцевий - світ нескінченний.     2. Кожна складна субстанція складається з простих частин - не існує нічого простого.     3. У світі існує свобода - у світі не існує свободи, але панує тільки причинність.     4. Існує першопричина світу (Бог) - не існує першопричини світу.

    Проте Кант так і не зміг виявити чіткий зв’язок логіки і навколишнього світу. Згідно його вчення, категорії – лише логічні форми, схеми діяльності інтелекту, що сполучає дані чуттєвого досвіду (сприйняття) у формі поняття, теоретичного (об'єктивного) судження. Але самі по собі – категорії порожні, їх можна застосовувати лише в логіці, і ніяк не до об’єктивної реальності. Що там насправді, за межами нашого розуму, категорії нам нічого не можуть сказати. Вони характеризують лише мислимий предмет, тобто зовнішній світ, як і яким ми його мислимо, як і яким він постає у свідомості через призму наших органів чуття і форм мислення. Тому трансцендентальна логіка не може сказати нам, як існує світ насправді, поза нашого досвіду.

    Це виливається у тезу, що для науки зовсім непотрібно такої логіки, що об’єктивно відображує всесвіт, а лише об’єктивно відображує його в системі нашого досвіду. Науково-теоретичне знання, таким чином, можливо лише за допомоги розвитку всієї сукупності наук, чим раніше займалася метафізика. Тобто: Наукове знання (теорія) = розвиток позитивних наук + категорії трансцендентальної логіки.

    Але розірваність логіки й об’єктивної реальності за Кантом взагалі унеможливлює побудувати навіть відносно задовільну єдину науково обґрунтовану картину світу. В цьому проявився його агностицизм. Будь яка спроба здійснення такої науково обґрунтованої картину світу наштовхувалася на антиномії, протиріччя – свідчення реальної діалектики.

    За межами трансцендентальної логіки лежить ще одна задача, яку прагне вирішити наукове пізнання, - завдання теоретичного синтезу всіх окремих «досвідних» суджень у єдину теорію, розвинену з єдиного загального принципу. Трудність в тому, що узагальнювати і поєднувати тут треба не чуттєві дані, а поняття. Тому поруч з розсудком Кант вводить ще один «поверх» - розум. Розум – це той же розсудок, тільки він може поєднувати єдність у різноманітті. Попередня метафізика тому і не змогла вирішити питання про співвідношення мислення і буття, бо не мала необхідних для цього інструментів. Це був не її рівень.

    Напроти, така логічна система, що охоплює повний синтез визначень та понять, може дати нам всезагальну схему буття, що не може бути спростована ніяким послідуючим досвідом. Це означає – пізнати предмет або явище поза всіляким досвідом, без будь-яких обмежень, сам по собі. За Кантом – пізнати «річ у собі», Бога.

    Антиномії виникають через те, що розсудок «лізе не в свою справу» - намагається синтезувати все категорії, хоча кожна категорія має собі пару – протилежну за змістом категорію. Будь-яке явище, дане в досвіді, завжди можна осмислити за допомогою як однієї, так і іншої, прямо протилежної їй категоріальної схеми. Якщо, наприклад, я розглядаю якийсь факт як наслідок, то мій пошук попрямує в нескінченний ряд попередніх явищ і обставин, бо за спиною кожного факту знаходиться вся історія Всесвіту. Якщо ж, навпаки, я захочу зрозуміти даний факт як причину, то я змушений буду йти по ланцюжку наступних йому у часі явищ і фактів, тобто йти до нескінченності. Це два протилежні шляхи, що ведуть до двох взаємовиключаючих точок зору, кожна з яких, проте, буде вірною. І ніякої підстави для вибору однієї з них – не існує. Вирішує чисте свавілля. Інша сторона антиномії в метафізиці завжди відкидається.

    Висновок Канта такий: досить суворий аналіз будь-якої теорії, що претендує на безумовно повний синтез усіх визначень, на безумовну справедливість своїх тверджень, завжди знайде в її складі більш-менш майстерно замасковані антиномії.

    Отже задача науковця – зрозуміти таку «половинчатість» та розуміти, що можливі однаково справедливі протилежні думки. В суперечці кожен володіє лише половиною істини, другою половиною – володіє суперник.

    Таким чином, «критика розуму»з його неминучою діалектикою перетворюється в Канта у найважливіший розділ логіки, оскільки тут формулюються приписи, що можуть позбавити мислення від відсталого догматизму, в який неминуче впадає розум, не маючий зовнішньої міри.

    Тобто діалектика – протиріччя в самій теорії, це свідчення її науковості, істинності.

    Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики. Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

    Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

    Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

    Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.

    Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

    Філософська система і діалектика Гегеля.

    Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

    Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

    Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

    Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

    У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо. Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.

    Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість. Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

    Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення. Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

    Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108).

    До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

    Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

    Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.

    Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

    Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8. Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94).

    Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.
    1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.
    2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.
    3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.

    4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.
    Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.

    Гегель. "Наука Логики"

    Гегель убежден, что изучение тех этапов, которые прошло человечество на своем пути к "науке" (т. е, к философии Гегеля), является наилучшей подготовкой к внутреннему тождеству именно с той позиции, которую и выражает его философия. Он говорит: "Индивид должен и с содержательной стороны пройти через образовательные ступени общего духа, но как через формы, которые дух уже оставил, как через этапы пути, который уже проложен и выровнен...

    Нетерпеливость требует невозможного, т. е. достичь цели без средств... Так как субстанция индивида, так как даже мировой дух был таким терпеливым, что прошел этими формами в течение длительного промежутка времени и взял на себя огромный труд. мировой истории... и так как он не мог сознание о самом себе обрести никаким меньшим трудом, не может индивид и с точки зрения реальности понять свою сущность каким-либо более коротким путем...".

    Рассмотрим же хотя бы кратко главные этапы познания, которые прошло сознание человечества. Гегель называет эти этапы психологическими терминами (чувственная достоверность, восприятие и рассудок - Verstand), однако эти названия характеризуют познавательные позиции.

    Позицией "чувственной достоверности" является убеждение в адекватности сознания, которое состоит в том, что сознание фиксирует чувственный образ предмета и ничего из него не оставляет вне рассмотрения. Гегель преодолевает эту позицию, "восприятием", которое понимает предмет как вешь со свойствами. Понимание предмета как вещи с чувственно воспринимаемыми свойствами обременено целым рядом противоречий: вещь понимается как нечто, что является и. единичным, и множеством; вещь понимается как самостоятельная единица и сразу же помещается в контекст с другими вещами. Поэтому сознание оставляет эту позицию и стремится закрепиться .на позиции "рассудка", ограничивающей предмет на основе внечувственных сил и законов, которые можно познать лишь в интеллектуальном контексте.

    Позиция рассудка - это позиция, которая за чувственным .явлением ищет "внутреннее", т. е. внутренний характер вещей. Сознание приближается к "внутреннему" по двум направлениям. Противопоставление стороны явления и "внутреннего" приводит к "вещи в себе" Канта. Пустота "внутреннего", "вещи в себе", вызывается не тем, как говорит Гегель в адрес Канта, что разум слишком близорук-либо ограничен, но тем, что к ней мы подходим, односторонне негативно понимая явление.

    Понимание явления у Гегеля состоит в том, что от явления мы приходим к пониманию того, что явление коренится в чем-то ином, к чему нельзя подойти иначе как рефлексией явления, его интериоризацией, внутренним углублением. При помощи мысленной разработки явления можно прийти к позитивно ограниченному внутреннему, или к сущности. По Гегелю, это понимание соответствует пониманию закона в науке Нового времени у Галилея, Декарта и Ньютона. То, что позиция Ньютона исторически предшествует Канту, по Гегелю, не исключает с логической точки зрения их обратного порядка и того, что Ньютон фактически преодолевает "вещь в себе" Канта как мыслимую возможность, которую по стечению обстоятельств реализовали только позже.

    Анализируя в "Феноменологии духа" познание как тождество познающего и познаваемого, Гегель полагает, что одного теоретического развития сознания недостаточно для того, чтобы достичь состояния "абсолютного знания". Это соединение познающего субъекта и реальности происходит, по Гегелю, в результате прогресса теории, но для него нужен и опыт практического отношения человека к миру. В этом контексте Гегель разрабатывает известную теорию о "воспитании" человека посредством труда. Значение труда как момента, конституирующего в человеке его отношение к предметной реальности, Гегель рассматривает в известной главе "Господство и рабство". Главная идея заключается в том, что труд воспитывает человека, благодаря ему человек отделился от природы и осознал "самостоятельность" внешнего мира. С идеей труда как педагогики человечества Гегель связывает и концепцию о том, что раб научится воспринимать идеалистическое отношение к действительности, потому что он будет смотреть на результаты своей деятельности как на ре-. зультаты чужого (т. е. господского) намерения. Труд, по Гегелю, является также некоей практической подготовкой к объективному идеализму. Концепция господина и раба, видимо, должна быть оправданием общественного неравенства, потому, что Гегель выводит возникновение господина и раба из взаимного спора о "признании" двух естественных существ, которые находятся на переходе к человеческому бытию. "Признание" означает уважение к тому, что другой не является лишь существом из природы, которое имеет значение только предмета для чужой воли. В борьбе за "признание" один из сражающихся попадает под власть страха перед смертью, тогда как другой подавляет инстинкт сохранения жизни. Этим самым он удостоверяет свое человеческое возвышение над естественной природной стороной жизни человека. На первый взгляд кажется, что раб упустил возможность эмансипации от природного бытия, но стремление к признанию и пережитый ужас квалифицируют его человеческое качество так же, как и господина.

    При оценке того, что было достигнуто в борьбе, Гегель подчеркивает, что господин является представителем человеческого возвышения над природой, но это возвышение абстрактно, не диалектично, как это выражено в стоической философии. Раб также имеет предпосылку более богатого развития, проявляющуюся в том, что его человечность не приобретена ценой наси-гьного подавления телесности, которая проецируется и на абстрактное отношение господина к миру.

    Значение, которое имеет раб в истории, связано с тем, что вследствие своего поражения он принужден работать на господина. Поскольку труд является "подавленным желанием", то раб учится дисциплине, которая отличает человека от животного. Это-отрицание природного, но отрицание продуктивное потому, что оно воплощается в результаты собственного труда. Так как в процессе труда человек обращен против предметов природы, то и обретает опыт, дающий ему сведения о "самостоятельности" предмета, т. е. человек познает независимость предмета от нас и его автономный внутренний характер. Обе стороны труда - труд как воспитание дисциплины сознательного- существа и труд как основа нашего опыта о том, что предметный мир независим от нас.. и имеет автономный характер,- являются вкладом раба в духовное развитие человечества. Развитие от--ношении господина и раба кончается взаимным признанием, т. е. тем, что раб обретает равноправие.

    Наука логики. Если "Феноменология духа" - труд, который содержит в себе, как в зародыше, всю систему, то "Наука логики" наиболее адекватно выражает основную интенцию философии Гегеля: абсолют в "чистой" форме. Абсолют, который изучает именно "Наука логики", является ему как "определения мысли", образующие диалектически организованную систему. Вместе с тем, как мы знаем, это не только лишь "определения мысли", но и основные силы, которые формируют мир по своему образу. Однако это уже не является, предметом "Науки логики". "Определения мысли" в своей предметной реализации бытия природы являются предметом - "Философии природы". И, наконец, субъективное (человеческая психика) и объективные предпосылки (общество, история) самосознания этих мысленных определений, так же как и развитие искусства и религии как формы их самосознания, исследует "Философия духа". "Логика" (так называемая "Малая логика"), "Философия природы" и "Философия духа" образуют три части "Энциклопедии философских наук", которая представляет собой краткий очерк всей системы -философии Гегеля. Гегель отстаивает свою концепцию указанием на общность определений, которые разум познает во внешнем мире и согласно которым сформированы природа и мир человека. С этой стороны философия Гегеля весьма близко подходит к старым онтологиям, стоявшим на позиции нерефлектирован-ного единства бытия и мысленного образа, тогда как Гегель обосновывает тождество бытия и мышления путем опровержения ноэтической философии. Старая онтология, по Гегелю, основывается на вере, что истина познается размышлением; философия Нового времени, наоборот, характеризуется недоверием относительно познаваемости мира, недоверием, которое кажется критическим, но в действительности является скорее бегством от истины. Гегель в своей философии, отрицающей метафизический подход, превращает тезис о познаваемости в тезис познанности мира - по крайней мере во всем существенном. С одной стороны, этот подход в свое время был знаменательным преодолением агностицизма. С другой стороны, он открывал путь к идеалистической мистификации всякой действительности, а при случае- и к оправданию всего действительного.

    При объяснении развития категорий Гегель поступает таким образом: он выводит их одну из другой. Речь идет об имманентном развитии определенных мыслей, которые находятся в основе мира и постепенно конкретизируются. Материалистическая интерпретация этого положения выдвигает, аргумент, что идеи без мыслящего субъекта не существуют и что в действительности их развивает мыслитель. Абстрагируясь от гегелевской мистификации, следует сказать, что идея развития категорий имеет позитивное. значение: если мы размышляем над категориями, то оказывается, что первичное, относительно простое значение каждой категории является узким, ее односторонность вызывает то, что вследствие развития аспектов, которые не были помещены в исходную категорию, познание переходит в противдположную категорию. Категория, однако, в ходе ее дальнейшего исследования окажется - опять по другим аспектам - также односторонней и поэтому перейдет в следующую категорию, которая обе предшествующие соединит в синтезе.

    Высшая категория, опосредованная внутренним противоречием предшествующих категорий, не является их отрицанием. Она отвергает лишь их претензию на абсолютную истинность, оставляя нетронутой их неоспоримую частную значимость. Поэтому она включает их в себя как подчиненные моменты. Гегель при этом занимается не любыми определениями мысли, но лишь такими, которые могут считаться по своему объему "дефинициями абсолюта". И именно история философии дает Гегелю богатыц материал, и не только потому, что в истории философии были продуманы категории, которые он рассматривает как основные определения реальности, но, в частности, потому, что история философии является внешней формой того, что проходит как внутреннее, имманентное развитие идеи.

    Теперь кратко о важнейших категориях "Логики". Этот труд состоит из трех книг, которые соответствуют важнейшим этапам саморазвития абсолюта и процесса познания предметной действительности: первая содержит "науку о бытии", вторая - "науку о сущности" и, наконец, третья-"науку о понятии". Первые две книги содержат "объективную логику", третья занимается "субъективной логикой".

    Наука о бытии, с которой начинается "Логика", отражает действительность в ее непосредственной форме, т. е. как еще внутренне нерасчлененную с точки зрения тех определений, которые лежат на поверхности и поэтому доступны чувственному созерцанию. От категории качества мы движемся к категориям количества, а отсюда, наконец, к категориям меры, которые являются диалектическим синтезом обеих предшествующих. Вообще первая категория, "бытие", наиболее непосредственна и бедна. Она выражает лишь то, что "нечто" есть "бытие" и переходит в свою противоположность, в категорию "ничто" (das Niehls). Синтезом бытия и ничто выступает категория "деяние" (das Werden), которая уже представляет высшее состояние, потому, что определяет действительность с точки зрения движения, хотя еще и абстрактно понимаемого. В контексте изложения проблематики качества весьма интересен анализ Гегелем диалектики конечного и бесконечного. Восходя к Спинозе, Гегель делает различие между так называемой дурной бесконечностью и "истинной". "Дурная" бесконечность состоит в бесконечном прогрессе, в котором преодолевается всякая установленная граница. Бесконечность бесконечного прогресса является "дурной" потому, что она представляет собой лишь неограниченное добавление одного и того же. Примером ее может быть ряд естественных чисел, в котором мы никогда не можем прийти к такому большому числу, чтобы к нему нельзя было прибавить еще последующее.

    "Истинная" же бесконечность, наоборот, не состоит в бесконечном прогрессе и наряду с количеством содержит также качество, т. е. является выражением определенной структуры целого. Шеллинг в "Изложении моей системы философии" сравнивает отношение конечного и бесконечного с отношением частей организма как целого. Подобным образом и у Гегеля конечное является моментом динамической структуры целого. Как частный момент целого конечное определено к тому, чтобы погибнуть, но именно его гибель является подтверждением диалектической структуры целого. Энгельс с полным правом определил эту теорию как глубоко диалектическую.

    Так как это понимание бесконечного стоит в оппозиции к теологической идее бесконечного (соответствует пантеистическим концепциям), уже в 40-е годы прошлого столетия начинается дискуссия о том, соединимо ли оно с теизмом. Один из видных учеников Гегеля, И. Эрдманн, в своем очерке "Логика Гегеля" оправдывает своего учителя по этому поводу.

    Другой весьма плодотворной идеей является переход количества в качество, разумеется в качество новое, более высокое. В противоположность механистической редукции качественных различий к одним лишь количественным различиям, которые относятся друг к другу диалектически, это различия, которые взаимно опосредуют, определяют и таким образом образуют единство. Гегель доказывает, что движение к высшим количественным определениям происходит на основе ряда количественных изменений, причем при достижении определенной пограничной точки происходит как бы скачок, ведущий к переходу в качество, т. е. к появлению нового, высшего качества. Этот диалектический процесс Гегель иллюстрирует примерами из природного процесса:
    "...индифферентное увеличение и уменьшение имеет свои границы, с их переходом изменяется качество... Когда теплота жидкой воды увеличивается либо уменьшается, достигается точка, в которой данное физическое состояние качественно изменяется, и вода, с одной стороны, становится паром, с другой стороны, льдом".

    Наука о сущности занимается категориями сущности, явлениями действительности и их частными моментами. Диалектический метод Гегеля является прежде всего методом продвижения от явления предмета и его сторон к более глубоким внутренним взаимосвязям. Уже в анализе "Феноменологии" мы отмечали значение преодоления Гегелем кантовской "вещи в себе", которое было достигнуто именно этим способом. В "Капитале" Маркс также основывает свой анализ на продвижении от явления к закономерным связям, которые выступают в явлении. Цель такого анализа - достижение понимания имманентного развития исследуемого целого.

    Особенность анализа Гегелем категорий в разделах о "бытии" и о "сущности" состоит в том, что он указывает случаи, когда к вещи или моменту вещи (органической составной части) относятся противоречивые предикаты. Например, все, что является конечной вещью, имеет момент бытия в себе, т. е. момент собственного естества, своего особого характера, но этот момент проявляется в "бытии для других" вещей, т. е. в отношении к другим вещам В действительности "бытие в себе" нельзя вообще познать иначе, чем путем анализа того, как вещь проявляется. Поэтому данные моменты противоположны, но вместе с тем образуют единство. Если мы станем на позицию, которую философия занимала до Гегеля, т. е. что вещь, с одной стороны, является бытием для других, а с другой - бытием в себе, то этим самым мы обойдем тот факт, что к вещи относится одновременно и то и другое потому, что оба этих момента образуют основополагающую внутреннюю дифференциацию вещи. В каждой вещи существует равновесие, т. е. единство моментов и их различие, даже противоположность, которая выступает на первый план, если мы, в частности, прослеживаем развитие вещи. Гегель часто полемизирует против "нежности", с которой философия стремилась устранить противоположности тем, что различала разные подходы, из которых вытекают и приписываются одной и той же вещи противоположные предикаты. Понимание того, что с одной точки зрения вещь внутри различна, с другой - едина, является релятивно правомочным в зависимости от того, какой аспект мы выдвигаем вперед. Диалектика, однако, является методом анализа либо с. точки зрения целого, либо с точки зрения частного, отдельной. вещи, либо абсолютного, универсума. "Истина есть целое",- говорит Гегель в "Феноменологии". Именно это требование целостного подхода ведет его к полемике против различных точек зрения на различные определенные вещи.

    "Наука логики" Гегеля завершается учением о "понятии" как основе реальности. "Понятие", разумеется, не означает форму человеческого мышления, т. е. общее, полученное с помощью абстракции и существующее лишь в сознании. "Объективное понятие" Гегеля как наивысшая, "наиболее истинная" дефиниция абсолюта выражает наиболее глубокую основу всего сущего. Этим учением Гегель углубляет аристотелевскую теорию видовой формы как того, что делает вещь тем, что она есть и что является движущей силой ее развития. Однако, если у Аристотеля материя в определенной мере противостоит форме и вызывает то, что каждая вещь отключается от своего видового типа, Гегель предполагает единство понятия и реальности. "Понятие"-это единство значимой и реализационной сторон действительности. Упор при этом делается на то, что "понятие" выражает зародышевое состояние вещи, которое с необходимостью внутренне дифференцируется и постепенно реализуется. Последовательное проведение этого принципа означало бы полное исключение случайности из природного процесса. Гегель тем не менее случайность - например, в смысле аномалий и тупиков развития - допускает с таким обоснованием, что в природе есть "понятия" вне себя, что они "бессильно погружены" в материю и т. д. Рациональное значение этой теории постигает Энгельс в "Людвиге Фейербахе", когда он анализирует положение Гегеля о единстве разумного (разумное = понятийное) и действительного. Все, что разумно, то и действительно, т. е. станет раньше или позже действительным, напротив, все, что существует, является действительным и разумным потому, что существует и уже отжившее или ставшее лишь аномалией. Между тем то, что существует, всегда содержит элементы перспективного, чреватого будущим, и элементы, которые доигрывают свою роль, которые являются лишь существованиями и которым не принадлежит "разумность". Энгельс при этом подчеркивал, что тезис Гегеля имает революционное, а не консервативное значение потому, что из его анализа вытекает осуждение всего, что уже реализовало свои потенции и погрязло в чисто внешнем существовании без внутренней правомерности.

    Методологическое значение теории понятий у Гегеля состоит в том, что исходит из идеи единства движения развивающейся вещи и движения идеи, которая ее охватывает. Сначала можно вещь охватить в ее зародышевой стадии. Определение вещи, даваемое в мысли, которой мы ее охватываем, является здесь весьма общим, абстрактным. Постепенно вещь конкретизируется, и наше познание выражает развивающуюся внутреннюю дифференциацию, т. е. переходит ко все более конкретным ограничениям исходного определения мысли. Этот метод Маркс с успехом применил при анализе капитала.

    История является "развитием духа во времени", имеется в виду "мировой дух". История имеет свою цель. Эта цель - развитие свободы, свободы гражданина в "гражданском" обществе. "Свобода, - говорил Гегель,- является сама в себе целью, которая реализуется и является единственной целью духа. Мировая история была направлена к этой окончательной цели, которой на протяжении многих веков приносятся жертвы на алтаре мира. Только эта последняя цель воплощается и реализуется, только она является в изменении всех событий и отношений тем... что в них воистину действенное".

    Развитие "мирового духа" проходит не автоматически, оно не может обойтись без практического участия людей, без "человеческой активности вообще". Человеческая активность, мотивированная разобщенными эгоистическими потребностями, интересами, даже страстями индивидов, образует, по Гегелю, единственное адекватное средство, или инструмент, посредством которого история реализует свою внутреннюю наиболее желаемую цель: "Неизмеримая масса желаний; интересов и деятельностей является орудием и средством, при помощи которого мировой дух осуществляет свою цель, которая возвышает его к осознанию и реализует его".


Hosted by uCoz